Ніщо так не об’єднує людей, як біда. Сьогодні ж вона на всіх одна — війна, хоч як би ми її не називали. Хтось бере у руки зброю і йде захищати рідну землю, а хтось допомагає фізично, фінансово чи морально. В прагненні підтримати наших відважних вояків єднаються і дорослі, і діти.
Страшна війна, що ведеться на сході України, продовжує забирати кращих синів нашої Батьківщини. І саме одним із таких синів – колишній учень нашої школи – Климчук Сергій Сергійович.
Народився Климчук Сергій Сергійович 28 листопада 1979 року у місті Волочиську в сім’ї простих робітників. Мама – Тетяна Михайлівна, працювала на бетонному вузлі, а батько – Сергій Мойсейович, був будівельником. У сім’ї зростало двоє діток: син Сергій та донечка Світланка.
У дитячі роки малий Сергійко ріс допитливим, слухняним хлопчиком і хорошим другом та захисником для маленької сестрички.
Шкільні роки розпочалися у 1985 році в стінах загальноосвітньої школи № 5. А в 1989 році вже учнем 5 -го класу Сергій переходить навчатися у новозбудовану загальноосвітню школу № 6. Ця нова простора школа відразу стала рідною домівкою для Сергія, можливо тому, що її будував батько.
Після закінчення 9-го класу, він вступає до Хмельницького професійно-технічного училища № 11 і здобуває професію слюсара з ремонту автомобілей.
Ще з дитинства Сергій разом із своїм другом Олегом мріяв стати військовим. Тому в 2000 році вступає до Київського інституту військово-повітряних сил на факультет «Технічна експлуатація радіоелектронного устаткування повітряних суден». У 2001 році зустрічає свою долю, Наталку, і незабаром одружується. Через чотири роки помирає батько.
По закінченню інституту здобуває професію радіотехніка і за направленням працює у військовій частині міста Старокостянтинова Хмельницької області. Попрацювавши 3 роки, разом із дружиною переїжджає у м. Мелітополь Запорізької області. Працює у транспортній авіації. Тут народжується у молодої сім’ї первісток – син Дмитрик. Живуть у гуртожитку для військових. Через шість років народжується донечка Даринка.
Доля військового мінлива, і Сергій знову змінює місце служби. Цього разу працює у місті Павлограді Дніпропетровської області. А згодом отримує ордер на нову квартиру.
Здавалося, в наш час повернутися до страхів війни можна було тільки у фільмах та книгах. Але війна увірвалася в наше життя безжальним буревієм, захоплюючи за собою все нові і нові життя. Вона не десь там, а зовсім поряд. Незалежно від нас почалась. А протистоять цій неоголошеній війні, наші українські воїни – наші хоробрі серця. Таким хоробрим серцем був Климчук Сергій, який у 2014 році був мобілізований. Прослужив чесно, віддано і гідно українському народу важких 13 місяців. Отримав поранення, повернувся до сім’ї у м. Павлоград. Але серцем завжди линув до рідного міста.
Влітку 2015 року Сергій приїздить у м. Волочиськ до рідної матусі, сестрички Світланки і деякий час гостить у них. Але стан здоров’я погіршується.
4 листопада 2015 року назавжди перестало битися серце Климчука Сергія Сергійовича.
Ми розділяємо разом з родиною глибокий сум та біль непоправної втрати. Нехай світла пам’ять про Героя навіки залишиться у серцях тих, хто його знав і любив.
Пам’ятаємо своїх героїв. Герої не вмирають!!!!
Миколюк Діана