Якби декілька років тому мені хтось сказав, що нашу країну торкнеться війна, то я б подумала, що це дуже невдалий жарт, який став, на жаль, реальністю сьогодні.
Війна… Страшне слово, скільки в ньому ненависті, злості, крові, сліз, розбитих сердець, скалічених доль,
смертей, болю, а заразом – це відвага, мужність, героїзм і подвиг. Скільки героїв полягли у сиру землю на полях битви, віддаючи найцінніше – життя, за нас, за своїх нащадків, за мирне і чисте небо над головою, за свободу, за Батьківщину…
АТО… Для нас, дітей, це просто слово, а для наших воїнів – пам`ятна сторінка, яка супроводжуватиме їх усе життя.
Серед героїв, які вистояли і живими повернулись додому, є наш земляк Веретюк Володимир Петрович, який розповів мені про себе та свій бойовий шлях, поділився своїми враженнями про війну.
Народився він 5 квітня 1991 року. З 1997 по 2006 рік навчався у Волочиському НВК. З дитинства Володимир ріс допитливим хлопчиком, справжнім патріотом України.
2006-2009 рр. навчався в Професійно – технічному училищі №5.
З 2010-2011рр. – воював десантником у 80-ій аеромобільній бригаді міста Львова .
З 19 березня 2014 року по 12 березня 2015 р. – був учасником бойових дій АТО.
Нині Володимир живе мирним життям із своєю дружиною Катериною і трирічною донечкою Вікусею. Він щасливий, що перебуває у колі рідної сім`ї – теплого і затишного місця, де не стріляють гармати, де не живеш під страхом завтрашнього дня, а живеш мирно, спокійно і затишно. Хоча і до сьогодні чоловік із страшним болем і сльозами на очах згадує про ті криваві події.
Володимир згадує:
– Було все: і підлість, і зрада, і відвага, і хоробрість. Побував я у самому «піку війни». Це і Донецьк, і Луганськ. У другій половині серпня 2014 року, розгорнулися запеклі бойові дії між ЗСУ і підрозділами МВС з одного боку, та озброєними бандформуваннями терористичної організації ДНР і ЗСРФ. Цей епізод війни на сході України ввійшов під назвою «Іловайський котел». Важко було прокидатись, розуміючи, що сьогодні-завтра ти можеш не повернутись додому. Воював я на самохідній гаубиці «Гвоздика». Вона створювалася для ураження та знищення ворожої живої сили, артилерії і мінометних підрозділів. З її допомогою забезпечується прохід по мінних полях і через різні загородження. Ці установки дуже швидкісні і маневрені. Ніхто не знав, на яку долю приречений саме він. Ми йшли у бій і було важко побороти в собі думки про те, що буде за хвилину. Кожен в той час, мабуть, думав про свою родину. Ми вже звикли до несподіванок з боку ворога: то підступна тиша, то запеклий бій.
Звісно, вижити в таких умовах важко: холодно та й самі думки про погане робили наше становище критичнішим. Дякую людям, які допомагали нам чим могли: і харчами, і одягом, навіть дитячий малюнок зігрівав нас спогадами і підсилював віру в те, що хтось пам`ятає і чекає нас з війни. Словами не можна передати того жалю і болю, який зараз охоплює мене. Страшно… Скільки людей полягло… На своєму досвіді переконався, що війна – це справді страшна річ. Не дай Боже нашому майбутньому поколінню пізнати її. Краще миру на землі немає нічого!
Ми завжди будемо пам`ятати наших героїв.Повертайтесь живими! Ми щиро віримо в Вас, віримо в те, що ніхто і ніщо не зможе зламати і скорити нашу Вкраїну, її мужніх синів, ми впевнені, що здобудемо перемогу, адже ми сильна та об`єднана країна, кордони якої гідно обороняють та захищають її сильні та хоробрі сини, якими ми пишаємося!
Учениця 9 – А класу Сидорчук Богдана
