Ця старенька жінка з задумливими очима, що на фото моя прабабуся – Семенюк Зофія Миколаївна. Народилася вона 22 травня 1928 року в селі Писарівка Волочиського району Хмельницької області, в сільській багатодітній сім’ї простих колгоспників. Батько: Король Микола Якович працював біля коней, а мати – Марцеліна Францівна виховувала дітей. От як згадує прабабуся про своє дитинство: «Проживали ми в маленькій хатині під стріхою. У хаті були сіни, комора і одна кімната, де був п’єц та плита . Посередині хати стояв стіл. Спали на п’єцові і на лежаку. А ще було два ліжка дерев’яних з солом’яними матрацами. Хату підпирав стовб-підпора,який стояв посередині в хаті. На ньому було багато гаків для одягу, а також там висіла ще колиска, плетена з лози».
– «Бабусю, розкажіть, як жилося, коли була війна» – попросив я її. Вона задумалась і розпочала свою розповідь: « Коли почалася війна я була десь така як ти, правнучку…
Я була найстарша. Мені тоді виповнилося 13 років. А ще крім мене у сім’ї було п’ятеро дітей: Миколка-11 років, Михайлик-9 років, Льоня – 5 років, Петрик-3 роки і на руках у мами 4-місячна сестричка Марія.
То ж я була найстарша і разом з батьком ходила замість мами до колгоспу: і на буряки, і в поле жати, і до худоби. Працювала нарівні з дорослими, бо не було кому.
Як прийшли німці, то займали хати, виганяли або ночували в людей. Пригадую, що батько тоді з хлопчиками сховалися під ліжко, щоб не вбили.
В нашій хаті теж жили два німці. Один маленький, худий. Він був добрим. Любив колисати малого братика в колисочці. Ми його називали «полячок».А другий німець був великим і постійно хотів їсти. Заставляв щодня дітей лізти на горище за яйцями (там ми сховали курей). Ще в нас була корова, то її залишили, щоб годувати німців. А теля теж заставили зарізати.
Пригадую, як зібрали всіх людей і погнали аж під с.Гайдайки рити окопи цілий день до ночі. А потім нас усіх зігнали в корівник, довго там тримали, хотіли підпалити. Мати прислала братика з їжею і наказала розділитися вузликами з їжею і піти звідти. Я збрехала німцю, що носила їсти і так втекла. Мама вдома сховала мене на п’єцові, а спереду посадила малих дітей.
Німці щодня гонили людей в поле. Жатки жали, а люди в’язали. Солому, полову вручну складали в стирти. Цілу добу працюю біля жатки, а потім пускали додому трохи відпочити. Але йду не з пустими руками, ще назбираю стерні в варету, щоб мама зварила вечерю. А зварити не було з чого.
Одного разу, пригадую, батько взяв ще добрий одяг, кусок тканини і пішов за Збруч. Його не було 4 дні. Він обміняв це все на відро картоплі і миску бобів. Мати картоплю лише помила і наварила нам, крадучись, супу. А потім знову збирали лободу, кропиву, ріпак. Парили, м’яли і так їли, але без солі, бо її не було. А ще збирали в полі гнилу картоплю. Отак і вижили.
А згодом все частіше і ближче було чути фронт. Німці почали тікати. Вони підпалювали хати, кидали людей в криниці, що аж текла кривава річка.
Дуже близько біля залізної дороги, в полі довго були бої. Щодня щось горіло. А коли все стихло, то ми всі селом ходили поховати солдат у братську моголу. Поранених забрали до хати і лікували. Їх було повно і в хаті на підлозі, і біля хати. Всі просили їсти і пити. Сусідка принесла квашених буряків, а мама напеклапляцків з висівок, що приніс звідкись батько. У одного солдата було розірване горло, коли він пив воду, то вона витікала. Він помер. Ми його теж поховали на кладовищі, там де тепер обеліск і велика плита з прізвищами солдат-визволителів.»
Я низько вклоняюся своїй прабабусі за таку розповідь, за її нелегку долю. Цілую її натруджені руки. Я горджуся нею. Вона справжня героїня. Нагороджена медалями: «Учасник Великої вітчизняної війни», «Мати героїня», «Ветеран праці», «50 лет Великой отечественной войне», «60 лет Великой отечественной войне».
Возняк Дарія, 11-Б клас