Я – Тесля Катерина, учениця 9-го класу, україночка. Дуже люблю свій край, своє рідне село Шмирки, де проживає моя бабуся та дідусь, а ще дуже люблю співати українські пісні. Я хочу, щоб на нашій землі завжди світило ясне сонечко, цвіли квіти і був мир. Але щоб так було, потрібно пам’ятати минуле. Багато пережили люди під час другої світової війни. Велике горе прийшло у наш край, багато людей було вбито, а молодь вивезена в Німеччину. Як сиві води Збруча –  збігають роки. І тільки пам’ять людська не дає забути… Хоч пройшло багато років з того часу, але моя прабабуся добре все пам’ятала про те велике горе, про нестерпну біль і тугу за ріднім краєм, коли  її в 15 років було вивезено в Німеччину…

Моя прабабуся, Тесля Євгенія Яківна народилася 27 листопада 1927 року в селі Шмирки, Волочиського р-ну, в бідній селянській сімї. Коли їй було 6 років, померла мама, тато одружився вдруге, і росла маленька Женя біля мачухи. Коли почалася друга світова війна,  настали ще страшніші часи. Чоловіки пішли воювати, а жінки з дітьми залишилися в селах то робили усю чоловічу роботу.  Мама моєї прабабусі ходила на роботу, а моя прабабуся робила всі домашні роботи і бавила молодших братиків.

В 1942 році, коли війна була в самому розпалі, озвірілі німецькі окупанти усіх молодих українок вивозили в Німеччину, як робочу силу. Мою прабабусю також забрали,  хоча їй було лише 15 років. Виловлювали німецькі окупанти молодих дівчат з особливою жорстокістю і грузили в машини. А хто опирався, не хотів сідати в машини, то їх били, знущалися і силою заштовхували в машини. В одній із таких машин була і моя прабабуся Євгенія Яківна

В Німеччині в місті Шріланд моя прабабуся працювала на текстильній фабриці. Робота була важкою і непосильною для 15-тирічного підлітка. Але на це ніхто не звертав уваги. Хто не хотів працювати, того били і жорстоко карали, морили голодом. Жили в бараках, темних, вогких приміщеннях,  дуже холодних, не було чим вкритися і в що одягнутися, виручали одне одного, як хто міг.     Згадуючи минуле, моя прабабуся плакала і наспівувала таку піню:

«Щоб ти, мамо, знала,
Яка мені біда, то ти б передала
Горобчиком хліба.
Горобчиком хліба
Синичкою солі
Ой тяжко, ой важко
Матусю в неволі»

І дійсно – говорила прабабуся – було дуже важко в неволі. Досить тяжко працювали, то ще й дуже хотіли їсти. Тільки робота. А в зміні. Де працювала моя прабабуся – була і німецька жінка робочою. Рятувала бабусю німецька жіночка, яка потай щодня приносила шматочок хліба. І поки прабабуся була на цій фабриці, то ця німецька жінка так підгодовувала її. Завдяки їй і вижила Євгенія Яківна.

Моя прабабуся була досить поважна в селі людина, має трудові нагороди, Посвідчення ветерана праці, посвідчення  до медалі  «Ветеран труда». Мала посвідчення для ветеранів війни – учасник бойових дій.

Важке життя було в Євгенії Яківни.  Та вона ніколи не могла б навіть у страшному сні уявити, що через багато років ця історія зможе знову повторитися з нашим багатостраждальним народом. Чи була моя прабабуся героєм ? Ні, вона не воювала… Вона просто змогла вижити у цій страшній війні….

Тесля Катерина 9-А клас