Дивлячись телебачення,слухаючи радіо, ми завжди думали, що війна далеко, нас не зачепить, не потурбує, не прийде. Але ось вже півроку українці захищають свою Батьківщину, боронять свої землі. Наші волочиські хлопці не стоять осторонь. Не одна мати віддала свого сина для виконання священного обов’язку, не одна дружина провела свого чоловіка. Нещодавно ми, учні 10-х класів зустрілися з нашим земляком, який щойно повернувся з фронту. Манківський Павло Анатолійович, який проживає у Волочиську-1, навчався в ЗОШ№3, потім вступив у сільськогосподарський технікум м. Камянця-Подільського. Згодом працював на цукровому заводі, а у 2006 році йому прийшла повістка – пішов служити в армію до м.Хмельницького. Відслуживши строкову службу, Павло вирішив стати військовим за контрактом. Він служив у військах спецпризначення, був розвідником, захищав територію України на кордонах з Білорусією, Росією, жив в лісі в палатках, спав у спальниках.
Так сталося, що за день до того як відправитись в АТО, провів дружину з дитиною на море. Його команду зібрали ,посадили у літак, відправили на Донецьк. Куди вони, на жаль, не потрапили, тому що сепаратисти захопили аеропорт. Зупинилися вояки на території Харківського аеропорту та взяли його під захист. Був випадок, коли бійці, які були на посту, почули звук розбитої пляшки, не встигли поворухнутися, як одного з них застрелили. Другий впав на дорогу і почав відстрілюватися, поруч стояв БТР, з якого побратими надали допомогу. В результаті було знищено чотирьох сепаратистів. Коли все ж потрапили на територію Донецької області, захопленої сепаратистами, вели розвідку невеликими групами, рухаючись без транспорту. Було дуже важко, не мали спеціального обладнання, рухались так, щоб не бути поміченими не лише ворогом, а й місцевими жителями, харчуватися доводилося консервами.
Одного разу зайшли в село, знайшли молоду жінку з піврічною немовлям та бабусю. Селяни з радістю поцікавилися чи можна вже йти жити в хату, бо цілий місяць жили у підвалі. Зі слізьми проводжали наших захисників, а ті залишили їм харч, якого місцеві жителі не мали вже давно. Разом з тим Павло Анатолійович розповідав про велику кількість людей, які продавали свою країну за гроші – місцеві найманці.
Наші захисники воюють не шкодуючи життя, і справжнє бойове побратимство, бойовий дух – це найголовніше, що допомагає їм. Військовий лікар, який пліч-о-пліч воював з ними, виявився справжнім героєм. Його поранили, куля пройшла біля серця, але він не тільки не сховався сам, а ще й допомагав пораненим. Командир також зазнав поранення і вже два місяці, так і не прийшовши до тями, лежить у шпиталі.
У нашого гостя також є проблеми з хребтом, на даний момент він лікується у м.Хмельницькому. Є така професія-захищати свою Батьківщину… І зараз тисячі українців стали до лав військових, щоб виконати свій обов’язок. Для того щоб вони поверталися додому, ми повинні свято вірити в нашу перемогу – і знати одне, що Батьківщину, як і батьків не вибирають.
Цимбал І., учениця 10-А класу
