Відкритий доброзичливий погляд, лагідна усмішка.. Навіть не віриться, що ще недавно цей хлопець дивився смерті обличчя, перебував під кулями та обстрілами..

Василь Довгань товариш мого батька, тому я мала змогу особисто поспілкуватися з ним, та розпитати про його емоції та враження під час перебування в АТО. Також Василь колишній учень нашої школи, в 2001 році закінчив школу, класний керівник Мосендз Інна Василівна.

З Василем ми зустрілися в центрі його рідного міста Волочиськ. Хоч зараз надворі зима був досить сонячний день, навколо гомоніли дітлахи, молоді мами прогулювалися з малятами. І ніщо не нагадувало про т біду, яка прийшла в нашу державу. А в пам’яті вчорашнього воїна одна за одною оживали картинки воєнних буднів.

«Призвали мене під час першої хвилі мобілізації, на початку березня минулого року, оскільки я мав досвід строкової служби в армії та за контрактом, – згадує Василь. – Протягом місяця ми відновлювали свої вміння. Згодом групи хлопців відправляли на завдання у прикордонні райони. 10 квітня на бойове завдання мав їхати і я. Але 6 квітня нас зібрали по тривозі. Збиралися поспіхом, і вже за день ми опинилася у Харкові».

У перші місяці війни у матеріальних питаннях кожен воїн мусив розраховувати лише на себе, рідних та друзів. Форму хоч дали, але вона дуже швидко зіпсувалася,  взувалися хто у що мав – кросівки, черевики, кеди. Харчування, м’яко кажучи, було не дуже смачним і якісним. І якщо іншим можна було сподіватися на волонтерів, то розвідроті, у якій служив Василь, розраховувати на добровільних помічників не доводилося. «Наш табір знаходився у лісі, все було заховано, – пригадує боєць. – І приготувати собі на польовій кухні ми не могли, бо вогонь чи навіть димок міг нас видати. А сухпайки були складені таким чином, що всеодно приходилася готувати. І ворогу не побажаєш, одним словом!!!».

19 липня 2014 року Василя було нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

 Нагорічна Руслана, учениця 10-Б класу