Які спогади зберігає моя сім’я. 11-А

Які спогади зберігає моя сім’я

Кожна сім’я-це скарбниця, а усі ми хранителі її історії. Не можна уявити українську сім’ю, яка б не мала відношення до Другої світової війни.Абсолютно кожна сім’я мала історію в тих кривавих подіях. Моя родина не стала винятком.

Я так вважаю, бо не раз чула історію мого прадідуся Іванова Петра Васильовича, який народився 28 лютого 1924 року. У будинку, де проживав мій прадідусь, був штаб зв‘язківців німецької армії, тому він не раз відчував на собі знущання. Найяскравіше у його пам’яті закарбувався спогад з собакою. Армійці, які випили лишнього, нацькували вівчарку на хлопця, та покусала йому все тіло. На щастя, село врятували партизани, але будинок мого прадідуся спалили, щоб не залишити інформації. Петро Васильович досі живий і зберігає пам’ять про ті страшні події.

Історія моєї прабабусі не менш вражаюча. Іванова Марія Адамівна, народилася 1929 року. Коли була  вона дитиною, потрапила до ешелону в Берлін. Там на завод, а згодом- в німецьку сім’ю. Її матір, працювала в хліві, а дівчинка поралась по господарству. Одного разу, коли вона зварила їсти, власниці будинку Ізольді не сподобався смак, тому вона виляла окріп прямо на голову Марії Адамівні. Прабабуся була в Германії два з половиною роки, за цей час вона натерпілася багато знущань. Але пройшов час і війна закінчилася. Марія Адамівна з матір’ю діставались дому тиждень. На жаль, прабабуся померла 2007 року, але встигла передати всі спогади своїм дітям. Я досі пам’ятаю її сумні очі, які зазнали багато лиха.

Отже, люди, які пережили Другу світовому війну, усі герої, бо вони робили все, щоб ми жили в мирі.

Крива Ірина, учениця 11-А класу

Які спогади береже моя сім’я

Ми часто згадуємо події Другої світової війни. Щорічно влаштовуючи масові заходи, вшановуємо ветеранів, які воювали за наше майбутнє.

  Впевнена, в кожній родині є людина, яка має відношення до Другої світової, і моя родина не виняток.

Мельник Федір Теофанович-рідний брат моєї прабабусі. Коли розпочалася війна, йому було лише п’ятнадцять років. Попри свій юний вік, він мужньо воював на фронті. Та у 1942 році підірвався на міні, в результаті чого втратив ногу. Він довго лікувався у шпиталі. Але він живий і донині, зрідка розказує нам історію свого життя, а ми охоче слухаємо.

Щегельська Любов Петрівна народилася 3 березня 1919 року. Це моя прабабуся.Часто вона доглядала за мною та моєю сестрою, коли ми були малими.Будучи дитиною, я й подумати не могла, який життєвий шлях за спиною у Люби(так я її називала). Як з’ясувалося, під час Другої світової війни німці забрали її у полон. Довгий час вона жила у Німеччині і працювала на німецького пана. Тільки згодом вона повернулася на Батьківщину і дала життя моєму дідусю. На жаль, у 2007 році Люби не стало, але ми завжди бережемо пам’ять про неї у своїх серцях.

Наостанок хочу додати: бережіть своїх рідних, цінуйте кожну хвилину життя з ними. Адже ніколи не знаєш, що буде завтра.

Щегельська Катерина, учениця 11-А класу

Які спогади зберігає моя сімя

“Це сталося сімдесят дев’ять років тому, коли Україна,ще входила до складу СРСР. У тисяча дев’ятсот сорок першому році, двадцять другого червня, о четвертій тридцять ранку, без попередження на наш народ напали німецько-фашистські загарбники,”— розповідала моя бабуся.

У цей страшний день всі чоловіки СРСР від вісімнадцяти років і старше пішли захищати свою Батьківщину від ворогів. В цьому числі були прикликані і мої прадіди по татовій лінії-Коза Іван Якович, батько бабусі Світлани та Ямковий Іван Іванович, батько дідуся Володі.

Коза І.Я. бувзв’зківцем. “Мені потрібно було провірити провід, який з’єднував один штаб із іншим, під мінометним обстрілом ворога, повзти “по- пластунськи” і шукати розрив провода,”—говорив колись він. Також  Іван Якович в бою за Сталінград отримав важкі поранення і був контужений, в наслідок чого лежав у госпіталі міста Свердловська. Після війни Коза І.Я. працював інспектором райвідділу освіти та учителем математики.Помер в своїх сорок п’ять років.

Ямковий Іван Іванович був шофером гармати “Катюша” . На жаль, я про нього мало здобула інформації, адже залишилося не так багато родичів,які б добре розповіли про нього. Єдине,що я змогла дізнатися,це те,що він без жодного поранення дійшов до Чехії та разом з іншими солдатами зустрів День перемоги. А вже після війни він став працювати  шофером автоколони міста Волочиська. Але він також не прожив довге життя і помер у віці сорока років.

Ці часи були жахливі! Фашисти знущалися над сім’ями та силоміць вивозили молодь в неволю. Ці буремні події не обминули й родину моєї мами. Городецька Марія Іванівна, так звали мою двоюрідну прабабцю, яку на той час вивезли і до сьогодні ми не знаємо, що з нею сталося, бо вона так і не повернулася.

Тому я з гордістю, та щиримсерцемможусказати, що я пишаюсясвоїми предками та дякую за відвойований ними край!

Ямкова Катерина, учениця 11-А класу

Залишити відповідь