Які спогади зберігає моя сім’я. 10-В

Гордимося спогадами прадідів…

Велика Вітчизняна війна… Страшна війна, яка залишила і досі біль чи не в кожній родині України. Молоді юнаки та дівчата йшли без роздуму воювати, захищаючи свою рідну землю. Вони вистояли і перемогли. Для нашої країни, ціна цієї перемоги — мільони загиблих. Багато полягло у боях, а хто залишився в живих, був поранений.

З кожним роком все менше залишається учасників та ветеранів війни. Честь і шана живим! Вічна слава загиблим!

Ось і я хочу трішки розповісти про свого прадіда, ветерана Великої Вітчизняної війни.

Мій прадід, Олійник Вікентій Іванович, народився  22 квітня  1914 року.  У 27 років, він пішов на фронт, залишивши мою прабабусю, Олійник Юзефу Петрівну з двома маленькими дітками, яка під серцем носила ще одне дитя.

    У 1943 році, коли мій прадід визволяв м. Тернопіль,  був поранений та отримав контузію. Довго перебував у військовому госпіталі  після чого на фронт  уже не повернувся. Осколок в правій руці залишився  йому на усе життя.

    Серед численних відзнак Радянського Союзу,  був нагороджений :  « Орденом Слави», « Орденом Великої Вітчизняної війни» та медалю « За відвагу».

    Мій прадід прожив 95 років, але завжди пам’ятав ці страшні роки війни.

    Я пишаюсь ним. Він залишився назавжди у наших серцях і памяті…

Козак Євген, 10- В клас

Які спогади зберігає моя сімя…

Велика Вітчизняна війна… Страшна війна ХХ століття, пекуча рана, яка болить досі чи не в кожній родині в Україні. Воїни-переможці проявили чудеса героїзму, стійкості, мужності, билися за кожний клаптик рідної землі до останньої краплі крові, вистояли і перемогли. Для України ціна тієї перемоги жахлива – мільйони людських життів, зруйнована економіка. Кожен другий воїн поліг у боях, кожен другий з тих, хто залишився у живих, був поранений. Гоїлися рани, зростали повоєнні покоління… 75 років тому земля нашої нині незалежної держави була звільнена від завойовників. Все менше залишається учасників, ветеранів війни. Відійшов у вічність і мій прадід.

Але його спогади про ті страшні роки залишилися в нашій пам’яті назавджди.

В час незалежної України він розповів сторінки історії, про які більшість людей, переживши лихоліття війни, замовчували. Деякі факти того часу донині залишилися невідомими. Він проживав на півдні України, на Донбасі, коли почалася війна. І його спогади про ті часи були досить сумними і гнітючими.

Ось що розповідав мій прадідусь Василь: « Зібрали на майдані нас,недосвідчених у військовій справі юнаків, яким було 16-18 років, і почали формувати у загони. Червона армія з величезними втратами просувалася на захід, тож військові коменданти особливо не переймалися тим, що новобранцями ставали підлітки.

Літній капітан запропонував нам записуватися в той рід військ, в який хотіли б ми потрапити. А ми, хлопчаки, розгублено мовчали, бо було однаково куди  потрапити.  Аби на фронт, аби захищати Батьківщину.  Лейтенант-артилерист порадив записатися в артилерію. Сказав, що поживете хоч трохи, а в піхоті зразу ж, пропадете.

  Так я із товаришем став поповненням артилерійського розрахунку «сорокоп’ятки», а з решти новобранців сформували піхотні роти.

Через декілька днів, коли чистили зброю, через необережність застрелився мій товариш. Він випадково натиснув на курок і влучив собі у груди. Зброю він тримав у руках вперше, а за кілька днів я дізнався, що більшість його хлопців-односельців загинули у першому ж бою.

Потім мене призначили командиром «сорокоп’ятки» і послали з підлеглою мені бойовою обслугою на підтримку штрафного батальйону.  Зі своєю гарматою я дійшов аж до Німеччини. Доля милувала і оберігала мене. А от тих, з ким я долав свій бойовий путь, нікого не залишилося в живих. 36 солдат, які обслуговували гармату, навіки зосталися на полях де велися криваві бої».

З усіх військових операцій, які відбулися у другій світовій війні і в якій він брав участь, найжорстокішою була битва за Дніпро. Прадідусь згадував, що таких кровопролитних сутичок ще не було від початку війни.

Першими через Дніпро під страшним вогнем переправляли бійців штрафних батальйонів. Солдати пливли, тримаючись за дерева, колоди, дошки, і тонули тисячами.

Під час звільнення Києва полягли сотні тисяч людей, яким тодішня влада наказала форсувати Дніпро без зброї та військового досвіду. То були мобілізовані до лав Червоної армії мешканці щойно звільнених від німців навколишніх сіл і містечок, що складалися зі взводу солдат і кількох офіцерів. У військо забирали всіх, хто здатен тримати зброю, навіть 16-17 річних хлопців.

Більшість з новобранців не мали військового досвіду та не проходили жодних навчань. Їх без відповідної підготовки відразу кидали у бій. Тому більшість із них гинула в першій же битві.

Згадуючи всі ці жахіття, прадід мужньою рукою стирав з обличчя сльозу.

За мужність і відвагу неодноразово був нагороджений орденами і медалями, які, на жаль, в нього викрали ще за життя.

Кожного року, в ці травневі дні, ми згадуємо мого прадіда Василя. Пам’ять про нього і про мільйони тих, хто загинув, буде навічно жити в наших серцях.Завдячуючи їм, молодим хлопцям, героям Великої вітчизняної війни у нас є майбутнє. І ми, їхні внуки і правнуки,  повинні берегти та відстоювати незалежність нашої землі, яку вони боронили.

Даша Надеіна, 10-В клас

Залишити відповідь