23 березня 2026 року на шкільному майданчику Волочиського ліцею імені Героя України Максима Отінова відбувся захід, який важко назвати просто подією. Це була зустріч поколінь, зустріч пам’яті й болю, вдячності й гордості. Як вчителька зарубіжної літератури, я щодня говорю з учнями про героїв — книжкових, вигаданих, тих, чиї образи формувалися століттями. Але цього дня ми говорили про Героя справжнього. Нашого. Близького.
Максим Отінов — не персонаж із роману. Він випускник нашого ліцею, людина, яка ходила цими коридорами, сиділа за партами, мріяла, кохала, будувала плани. І водночас — це воїн, який зробив вибір, що підносить людину до рівня найвищої моральної величі.
Захід розпочався з хвилюючих слів ведучих. У їхніх голосах звучала не лише підготовлена урочистість, а щире розуміння того, про що вони говорять. І це — найважливіше. Бо пам’ять жива доти, доки вона усвідомлена.
Коли лунав Гімн України, я дивилася на учнів різного віку — від найменших до випускників — і думала про те, як історія пишеться не лише в підручниках, а й у долях людей поруч із нами. Саме такі моменти формують внутрішній стрижень молоді, той моральний код, про який ми так часто говоримо на уроках літератури.
Особливо пронизливими були слова про останній бій Максима. Район Роботиного, березень 2024 року. Його вчинок — самостійне рішення піти на мінування місцевості, щоб зупинити ворога й врятувати побратимів — це не просто військова дія. Це акт найвищої самопожертви, той самий, про який писали класики світової літератури, але який так рідко трапляється в реальному житті.
Хвилина мовчання стала кульмінацією заходу. У цій тиші було більше змісту, ніж у тисячах слів. Це була хвилина, коли кожен залишився наодинці зі своєю совістю, зі своїм розумінням війни, втрати і відповідальності.
Як вчитель, я не могла не звернути увагу на те, як органічно поєдналися у цьому заході історія життя Максима і виховний процес. Його шкільний шлях, згадки про вчителів, про його скромність, відповідальність, вибір поглибленого вивчення англійської мови — усе це створює цілісний образ особистості. Герої не народжуються раптово — вони формуються поступово, у звичайних буднях, у щоденній праці над собою.
Його життєвий шлях після школи — служба, родина, війна — ще раз доводить: справжній герой не шукає слави. Він просто робить те, що вважає правильним. І робить це до кінця.
Для мене особливо цінним є те, що постать Максима Отінова сьогодні стала частиною освітнього простору ліцею. Це не формальність. Це жива присутність. Це приклад, який має значно більший вплив на учнів, ніж будь-які абстрактні моральні настанови.
Сучасний осередок вивчення предмета «Захист України», волонтерська діяльність, підтримка військових — усе це не просто ініціативи. Це продовження справи таких, як Максим. Це відповідь на питання: що можемо зробити ми?
Як вчитель зарубіжної літератури, я часто запитую учнів: «Що робить людину героєм?» І раніше ми шукали відповіді у творах Гомера, Шекспіра, Ремарка. Сьогодні відповідь стоїть поруч із нами. Вона має ім’я. Вона має історію. Вона має ціну.
Завершення заходу не стало завершенням роздумів. Навпаки — це був початок глибшого усвідомлення. Пам’ять про Максима Отінова — це не лише шана минулому. Це дороговказ у майбутнє.
Бо поки ми пам’ятаємо — ми залишаємося людьми. Поки ми вчимося на прикладах таких Героїв — ми маємо шанс збудувати гідну країну.
І найголовніше — поки наші діти розуміють, ким був Максим Отінов, його подвиг продовжує жити.
Вчитель зарубіжної літератури Войціховська Г. В.
