Гордимося подвигами прадідів. 11-А

Гордимося подвигами прадідів

1941-1945, саме у ці роки на території нашої країни гриміла Друга світова війна. Багато із наших дідусів і бабусь пережили цей час і можуть поділитися тими страшними спогадами із нами.

Мій прадідусь, Флік Степан Іванович, народився у 1930 році. Війна застала його,  коли йому виповнилося лише 11 років. На жаль, він мало що пам’ятає з тих років, але те що згадує, розповідає зі сльозами на очах. Через війну хлопцеві довелося покинути рідну домівку і деякий час жити з військовими, таких називали дітьми полків. За словами дідуся, вони були розвідниками, зв’язківцями, допомагали солдатам в тилу. Батько хлопця служив на фронті, а мати була лікарем у військовому шпиталі.

Після війни мого прадідуся було нагороджено орденом “За відвагу”, який  він гордістю показує мені до сьогоднішніх днів.

З того часу пройшло майже 80 років, а спогади про ті важкі та криваві часи і досі живуть глибоко в душі Степана Івановича.

 Учень 11-А класу Биць Валерій

Гордимося подвигом прадідів

Незабаром ми святкуватимемо День Перемоги . В цей день хотілося би подякувати нашим прадідам , які своєю кров’ю визволили Україну від німецько-фашистських загарбників. Особливу подяку хочу висловити своєму прадідусеві, який брав участь у Другій світовій війні . Про нього розповім детальніше.

Мого прадіда звуть Стриковський Станіслав . Коли йому було двадцять років , він пішов на фронт , бо багато українських солдатів гинуло і потрібно було визволяти Україну . У 1943 році в одній із битв дідусь потрапив в полон. Там він змушений був страждати . Німець палицею боляче вдарив його ногу . Місце удару боліло все життя , як згадка про війну .

Із розповідей родини, у перші дні війни було страшно , оскільки німці ходили вулицями і просто вбивали невинних людей. Прадідусь завжди говорив : « Йдемо , друзі , в бій , йдемо. Разом ми переможемо». Моя родина пишається ним ,бо дуже любив Україну , яка нестерпно страждала від рук Гітлера . Найбільший його подвиг- це відданість державі і патріотизм. Поранень у дідуся було багато , не тільки ті , що у полоні . Він казав : « Ці рани для України , бо це моя матір , за яку я готовий померти»                              

Отже, ми дуже любимо свого прадіда. Він залишається у наших серцях вічно . Його мудрість і відданість є для нас прикладом.

Учениця 11-А класу Стрельчук  Каміла

РОЗПОВІДЬ МОГО ДІДУСЯ

Ну ось і наближається 9 травня. День пам’яті і скорботи. Не можу назвати його святом, бо свято закінчилося для мене тоді, коли помер мій батько, Закржевський Леонід Іванович ,справжній учасник бойових дій. В цей день йду до нього на могилу і розмовляю з ним. Згадую ці тяжкі повоєнні часи. Тоді ще не святкували дня Перемоги, і батько повіддавав нам , малим дітям, свої медалі. Носити їх соромився, то нехай діти граються, але одну нагороду він беріг і не давав нам – це медаль « За відвагу».

Йшли останні місяці війни. Після трирічних курсів, 18 – річний юнак, був зарахований рядовим у роту зв’язку. Біля якогось невеличкого угорського містечка, чи то з переляку, чи то розуміючи, що все одно поразка неминуча, німці почали наступ. Зв’язок з командуванням був втрачений. І ось, після трьох невдалих спроб, відновити зв’язок, настала черга молодого бійця. Навантаживши на себе катушки з дротами, побіг у саме пекло. Сили вистачало , тому , де перебіжками, де по-пластунськи, швидко дістався до тіл своїх побратимів, які загинули від ворожих куль. Та треба було просуватися далі. І ось за декількасот метрів, він таки знайшов пошкодження. Ворожий вогонь був настільки щільний, що з’єднавши дроти , він залишився лежати на полі, а раптом ще десь буде пошкодження. Незабаром почувся гуркіт моторів. Юнак готувався до найгіршого, але, на щастя, це були наші танки, які відкинули знахабнілих німців. Ось така невеличка розповідь. Ми, маленькі діти, слухали батька, затамувавши подих.

Слобода Ілля, учень 11-А класу

Гордимося подвигом прадідів

Друга світова війна принесла у світ багато жаху, болі, сліз та смертей. Це були одні з найстрашніших часів, які люди згадують з болем і донині. Ці страшні речі не оминули і мою родину.

 Мій прадід, Музичук Іван Мойсейович, молоді роки якого припали саме на роки війни, потрапив у німецький концтабір. Він був змушений працювати на заводі, який спеціалізувався на хімічних речовинах. Неодноразово йому в очі потрапляла кислота, це призводило навіть до короткотривалої втрати зору. Його та інших полонених врятували американські військовослужбовці, і він повернувся додому. Згадував, що в дорозі, пів картоплини, яку йому дали з’їсти, були найсмачнішою їжею в житті.

Отже, війна несе лише багато болі, страждань та горя. Пам’ятаючи про це, ми завжди повинні дбати про збереження миру та спокою в Україні.

Олійник Максим, учень 11-А класу

Гордимося подвигом прадідів

Доля моєї родин у роки Другої світової війни була сповнена переживань. Мій прадідусь був учасником війни, і у моїй родині його вважають героєм.

Якщо коротко про нього розповідати, він був звичайним юнаком. Кух Йосип Васильович народився 9 грудня 1926 року. Коли йому виповнилося вісімнадцять років, він пішов на фронт і продовжував службу до 1951 року. Він був єфрейтором, служив в Угорщині. Незважаючи на свій молодий вік, він мав численні стрибки з парашутом. Кінець війни зустрів у Відні. Був нагороджений багатьма медалями, зокрема «За відвагу» та «За взяття Відня».

НА жаль, мій дідусь помер 8 грудня 2011 року. Але я дуже ним пишаюся.

Легкодух В, учениця 11-А класу

Залишити відповідь